Стилістика.Поняття про стиль і стилістичну норму. Стилі української літературної мови.

Лекція

Тема. Культура фахового мовлення. Вступ. Державотворча роль мови. Стилі, типи і форми мовлення.

Мета: дати студентам ґрунтовні й систематичні знання про ділове мовлення, сформувати уміння й навички забезпечення оволодіння нормами української літературної мови та дотримання вимог культури мовлення, знати особливості професійної мови;

виховувати порядну особистість, освіченого вчителя;

розвивати культуру професійного мовлення студентів Обладнання: опорні конспекти Список літератури:

Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: Навч. посіб.

—  К.: Артек, 1999.

2.    Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник -К.: А.С.К., 2003. — 400 с.

3.    Зубков М.Г. Мова ділових паперів. — Харків: Торсінг, 2001.- 384 с.

4.    Загнітко   А.П.,   Данилюк   І.Г.   Українське   ділове   мовлення:   професійне   й непрофесійне спілкування — Донецьк: ТОВ ВКФ "БАО", 2004. — 480 с.

5.    Культура фахового мовлення: Навчальний посібник / за ред. Н.Д.Бабич. - Чернівці: Книги ХХІ, 2005. -572 с.

6.    Мацюк З.О. Станкевич Н.І. Українська мова професійного спілкування — К.: Каравела, 2005.

7.    Мацько Л.І. Кравець Л.В. Культура українського фахового мовлення Навч. посіб.

Хід заняття

1.    Організація початку заняття.

2.    Виклад матеріалу за планом:

	1. Культура фахового мовлення. Вступ. Державотворча роль мови.  2. Стилі, типи і форми мовлення.
	3. Нормативні документи про державний статус української мови. 4.    Мова як генетичний код нації. Стилі СУЛМ.Особливості лексики та синтаксичної організації офіційно-ділового стилю. 5.    Типи мовлення.
1. Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в оволодінні усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку. За висловом французького письменника Ларошфуко, істинне красномовство полягає в тому, щоб сказати все, що треба, але не більше. Отже, багато говорити і багато сказати - поняття не тотожні. Сьогодні українська мова - мова державна. (Закон про мови, 1989р., Конституція України, 1996р.). Вона є не лише засобом спілкування, а й важливим засобом формування нових виробничих відносин. Науково-технічний прогрес, розбудова соціально-економічної та політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Народжуються нові професії, формується їх мова, збагачується словник. Державна мова — це «закріплена традицією або законо­давством мова, вживання якої обов'язкове в органах дер­жавного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики»[1]. Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення на­ціональних держав. Звичайно, в однонаціональних держа­вах немає необхідності конституційного закріплення держав­ної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення. Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV — першій половині XVI століття, оскільки функ­ціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, держав­ному і приватному листуванні. Утвердження української мови як державної неможливе, як зазначають учені, «без органічної взаємодії принаймні двох засад: 1) створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспіль­ствах; 2) ефективного вивчення на різних ділянках освіти у по­єднанні з мовним вихованням»[2]. 2. Користуючись мовою в своєму повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Відповідь на практичному занятті відрізняється від виступу на зборах. Коли студент пише твір, вій старанніше добирає слова й будує речення, ніж тоді, коли пише приватного листа. Залежно від змісту й мети висловлювання, а також від інди­відуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації співвідносних варіантів форм, слів, словосполучень, конструкцій речень тощо. Отже, художній твір (новела, оповідання), наукова стат­тя, наказ керівника установи, протокол, написані однією мо­вою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення на­зивається стилістичною диференціацією мови. Слово «стиль» багатозначне. Походить воно від латин­ського слова stilus — «паличка для письма», тобто письмове знаряддя, яке використовувалося в часи античного Риму й середньовіччя. У літературі й взагалі у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також спосіб, прийом, метод певної діяльності. Мовний стиль — це сукупність мовних засобів виражен­ня, зумовлених змістом і метою висловлювання. В українській літературній мові звичайно виділяють п'ять функціональних стилів: науковий, офіційно-діловий, публіцистич­ний, стиль побутового мовлення і художній. Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у власти­вих йому жанрах. Жанри — це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками[3]. Офіційно-діловий стиль — це мова ділових паперів: роз­поряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, законів, актів, наказів, анкет, розписок тощо. Це один з найдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах XI—XII ст. (Мстиславова грамота 1130 р.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах XIV та ХУ-ст., українських літописах (офіційні листи, угоди та ін.). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жан­рову розгалуженість. Обслуговуючи потреби суспільства в державному, громадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні відмінності й у межах того самого жанру. Однак для всіх текстів офіційно-ділового стилю характерні й спільні мовні риси. 1. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення та способу оброблення. Закріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, спрощує їх опрацювання. Підпис є обов'язковим реквізитом будь-якого документа. 2.  Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловлюванні. Діловий стиль позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис. 3.  Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів. Найхарактерніші прояви стандартизації такі: а)  широке вживання готових словесних формул типу у зв'язку з, відповідно до, з метою, згідно з, що спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів б) повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конструкцій як результат досягнення однотипності вираження думки.                                                                  4  Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику. 5  Для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти. 6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсло­вами у формі теперішнього часу із значенням позачасовості, постійності дії: рішення надсилається, має місце, виробнича рада розглядає. Вживаються і такі звороти, як з оригіналом згідно, складено й завірено (засвідчено) у двох примірниках, вжити заходів, визнати за можливе, звернутися із заявою, падати слово, оголосити подяку, накласти резолюцію. 7. Найхарактерніші речення — прості ускладнені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо). Вживаються також складні речення із сурядним і підрядним зв'язком. Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають доку­ментації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності тлумачення зміст).  Зразок стилю: Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організа­цією, розвиненою системою стилів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм. Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспіль­ства. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський — автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «На­талка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Він першим вико­ристав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору. Основоположником сучасної української літературної мо­ви по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше «своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав під­валини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови... У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови»[4]. Традиції Т. Шевчен­ка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники. Українська літературна мова постійно розвивається і зба­гачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфу­ванням обов'язкових для всіх літературних норм. Українська літературна мова як вища форма загальнона­родної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язкови­ми для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літе­ратурної мови 3. АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР19 серпня 1991 року, — продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, — виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими докментами, — здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістич­ної Республіки урочисто ПРОГОЛОШУЄ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення. 24 серпня 1991 року                           Верховна Рада України 4. Мова — це «характерний для людського суспільства спе­цифічний вид знакової діяльності, який полягає у застосу­ванні історично усталених у певній етнічній спільноті арти­куляційно-звукових актів для позначення явищ об'єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформа­цією»[5]. Вона є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти. Мова — найважливіший, універсальний засіб спілкуван­ня, організації та координації всіх видів суспільної діяль­ності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культу­ри, освіти, науки. Українська мова — єдина національна мова українсько­го народу. Нею послуговуються також українці, які прожи­вають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українська мова входить до найпоширені­ших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що вхо­дять до індоєвропейської мовної сім'ї. Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюють­ся у процесі суспільної комунікації. Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передавання звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені .зразки побудови словосполучень, речень), стиліс­тичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілку­вання), пунктуаційні (вживання розділових знаків). Норми характеризуються системністю, історичною і со­ціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літе­ратурні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетич­ному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варі­анти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові. У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфа/віт і алфавіт), фоне­матичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в родовому відмінку мости й мосту). У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довід­никах, підручниках і посібниках з української мови. Нормалізація літературної мови включає в себе широке коло наукових проблем, пов’язаних насамперед із виникненням мов, з історією їх розвитку, з їх функціонуванням за певних суспільно-історичних умов. Традиція культури мови, основним змістом якої є прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, зароджується одночасно з появою літератури цією мовою. Проблема нормативності – одна з начільніших проблем у дослідженні мови, стилістики та культури мовлення. Сукупність загальноприйнятих, усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Мовні норми Регулюють правильність Приклади Орфоепічні й акцентні Належної вимови звуків і звукосполучень, наголошування та інтонації Інцидент, а не інциндент Графічні Передача звуків на письмі Робочі, а не робочи; чотирма, а не чотирьма Орфографічні Написання слів відповідно до останнього видання “Україн- ського правопису” Гніт у бочці – гніт у лампі; феєрверк, а не фейєрверк Лексичні Слововживання у властивих їм значеннях за змістом на сучасному етапі Надійшло, а не прийшло повідомлення; настала, а не наступила зима Морфологічні Уживання морфем Найперший, а не самий перший; протягом, а не на протязі року Синтаксичні Керування, узгодження, поєд- нання і розміщення слів, речень Повідомлення надіслані за призначенням, а не За призначенням повідомлення надіслані Стилістичні Відбору мовних елементів відповідно до умов спілкування Він кваліфікований працівник, а не він добрий роботяга Пунктуаційні Уживання розділових знаків Ці правила оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалектизмів і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру. Існують своєрідні мовні табу, які не можна порушувати: -        фонетичні – їх порушення утруднює передумови вимови: збіг декількох приголосних, зіяння, зсув наголосу; -        лексико-фразеологічні – їх порушення переформатовує значеннєве наповнення слів і нерозкладених словосполучень: спотворення значень слів, заміна компонентів стійких словосполучень; -        морфологічні – їх порушення чинить збурення у словозмінних парадигмах: збочення у відмінкових формах, аномальне ступенювання; -        синтаксичні – їх порушення ламають нормативну забудову мовних словосполучень і речень: заміна звичайного порядку слів у реченні, пропуск семантичного ядра, змішування прямої та непрямої мови; -        орфографічні – їх порушення суперечить вимогам сучасного правопису: відкидання великої літери, довільне її використання, відмова від дефісів; -        пунктуаційні – їх порушення не відповідає чинним правилам уживання розділових знаків: заміна позиції знака, повне або часткове нехтування засобами пунктуації. Літературна мова має дві форми вживання: 1.    Писемну. 2.    Усну.  (а отже, експресивно забарвлені) синоніми до термінів. Мова не лише активно використовується у сфері духовної культури, а й пов'язана з виробництвом, його галузями та процесами, із соціальними відносинами. Знати мову своєї професії - це значить вільно володіти, послугову­ватися лексикою свого фаху. Правильного професійного спілкування людина вчиться все своє життя. Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися на виробництві та в безпосередніх наукових і ділових контактах. Одним з найголовніших лексичних масивів професійної мови є термінологія. Використовуючи терміни в професійному спілкуванні, потрібно дотримуватися таких вимог: а) кожен термін має лише одне значення в певній галузі; б) якщо певний термін викликає сумнів, то потрібно перевірити його написання чи тлумачення за словником. .

,

---

[2]